Українська народна казка існує уже кілька сотень років, але не втрачає своєї привабливості для читачів будь-якого віку. Казка — це твір, в якому переплітаються реальність і вигадка. Провідною ідеєю усіх народних казок є становлення людини, як мудрої, духовно і фізично досконалої особистості, боротьба проти злих, темних сил, що заважають досягненню її мети.

Сюжети казок в усьому світі часто мають спільні мотиви та схожих героїв. Проте, є персонажі, котрі зустрічаються тільки в українських казках: Пан Коцький, Залізноноса Баба, Івасик-Телесик, Котигорошко, Кобиляча Голова – це виключно українські герої.

Наші дослідники та письменники часто записували, обробляли й публікували народні казки, усвідомлюючи надзвичайну цінність і красу усного народного слова. Тож давайте ознайомимося з кількома працями які присвячені українським казкам.

Дослідники та джерела:

Іван Рудченко. Двотомний збірник «Народні південноукраїнські казки»

Іван Рудченко – український фольклорист, етнограф і письменник, перекладач, старший брат і співавтор Панаса Мирного. Народився 2 вересня 1845 року у Миргороді.
Мало хто знає, що у 1875 році в співавторстві з братом Рудченко закінчив роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Втім у зв’язку з так званим Емським указом 1876 року в росії цей твір не був опублікований і теж вперше з’явився у Женеві 1880 року. Крім того, Рудченко відомий і як перекладач на українську мову творів Адама Міцкевича, Генріха Гейне, Дж. Байрона та інших. Писав він і ліричні вірші, щоправда, переважно для себе та близьких людей.

Але найвагоміший внесок Іван Рудченко зробив у фольклористику започаткувавши публікацію українського фольклорного матеріалу за жанровим і тематичним принципом, видавши збірки «Народные южнорусские сказки» у 2 випусках (1869 і 1870 рр.), «Чумацкие народные песни» (1874), опублікував етнографічні розвідки «О чумаках и чумачестве», «Чумаки в народных песнях» та «Этнографические работы в Западном крае в 1866 году».

Прочитати книгу можна за посиланням.

Павло Чубинський «Малоросійські казки»

Другий том «Праць етнографічно-статистичної експедиції в західно-руський край»

Павло Платонович Чубинський народився 27 січня 1839 року у Борисполі. Він був етнографом, фольклористом, громадським діячем, а більшості з вас він відомий як автор слів до гімну України.

Незліченні скарби української народної культури Чубинський зібрав у семи томах (дев’яти книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872-1879 роках. Другий том містить дві групи народних казок.

Це казки міфічного та побутового змісту, у яких відображаються приклади первісного мислення та елементи народної моралі. Також до цього тому ввійшли народні оповідання та бувальські історії.

Прочитати книгу можна за посиланням.

Михайло Драгоманов «Малоросійські народні перекази та розповіді»

18 вересня 1841 року в місті Гадячі на Полтавщині народився Михайло Драгоманов, історик, фольклорист, публіцист, громадський діяч. Його сестра – письменниця Ольга Пчілка, мати Лесі Українки. Драгоманов вважав, що головною причиною тієї хвороби, котра під’їдає всі зусилля українського народу, є відсутність незалежності. Як взірець Драгоманов часто згадував федеративні США та Швейцарію, де основою є громадське й місцеве самоврядування та гарантія природних прав і свобод людини. Через так звану політичну неблагонадійність Драгоманов був змушений емігрувати до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції. Саме в еміграції, у 1876 році, він видав «Малоросійські народні перекази й оповідання».

Книга містить понад 200 народних переказів та казок Малоросії, які відсортовані за розділами. Вона розповідає про явища природи, винаходи, знахарство, молитви, змови, вірування українського народу. Зміст книги є відображенням народних уявлень українців середини XIX століття.

Прочитати книгу можна за посиланням.

Іван Манжура, «Малоросійські народні казки»

Іван Іванович Манжура народився 20 жовтня 1851 року в Харкові. Відомо що згодом Манжура був вільним слухачем Харківського ветеринарного інституту, але був виключений звідти як “неблагонадійний”, втративши право вступу до іншого вищого навчального закладу. Відтоді Манжура мешкав у різних населених пунктах степового Півдня України, перебивавшись різними роботами. Постійні мандри звели його з представниками різних верств, що дало йому змогу вести широку практичну діяльність фольклориста й етнографа. Серед його занять на перший план виходить робота журналіста яку він поєднує з науковими народознавчими подорожами. У 1890 та 1894 роках Іван Манжура видав дві збірки: «Казки, прислів’я і т. ін., записані в Катеринославській та Харківській губерніях» та «Малоросійські казки, прислів’я та повір’я, записані І. Манжурою».

Його записи відзначаються тонким почуттям гумору, особливо багато серед них творів соціально-побутового змісту.

Осип Роздольський, «Галицькі народні казки» та «Галицькі народні новелі»

Осип Роздольський – український фольклорист, педагог і перекладач. Народився він 29 вересня 1872 року в селі Доброводи, нині Збаразького району. Після закінчення університету Осип Роздольський працював викладачем грецької та латинської мов, класичної літератури в гімназіях Перемишля, Львова, Коломиї. Педагогічну роботу поєднував з науковою та перекладацькою.

Видання «Галицькі народні казки», яке вийшло у 1895 році, принесло йому визнання, викликало схвальні відгуки не лише в українській, а й у закордонній періодиці. Через деякий час вийшли нові збірники – «Галицькі народні новели» (1900 рік) та «Галицько-руські народні мелодії» (1906 – 1907 роки). Для цих книжок Роздольський збирав фольклорно-етнографічні матеріали у селах Галичини та Східної України. «Галицько-руські народні мелодії» стали політичним явищем у галузі української фольклористики початку ХХ століття. Позитивну рецензію на неї дав Іван Франко, вказуючи на багатство мелодій та широку географію записів. Найбільше у доробку Осипа Роздольського займають записи українських пісень, казок, легенд, переказів.

Він один із перших у світовому народознавстві почав записувати мелодії пісень на фонограф, що має велике значення для збереження багатоголосся українського народу. Незважаючи на те, що більшість записів фонограм мають низьку якість звучання навіть після відновлення та реконструкції звукового сигналу, відтворений матеріал є унікальною пам’яткою української культури. Фоноархів Роздольського має небагато аналогів у Європі та світі.

Прочитати книгу можна за посиланням.

Оскар Кольберг, «Казки Покуття»

Оскар Кольберг – польський, український фольклорист, етнограф, композитор, який подорожував та збирав фольклор на Волині. Народився Оскар Кольберг 22 лютого 1814 р. у місті Присуха, неподалік Радома (Польща). В 25-річному віці захопився збиранням музичного фольклору. Це стало найважливішою його справою. Під час перших подорожей до Литви і Білорусі зацікавився народною культурою. Зокрема, став автором обробок народних мелодій і танців для фортепіано, видав книжки «Народні пісні в обробці для співу», «Пісні польського народу». Окремими збірками побачили світ дослідження про український народ, про його матеріальну і духовну культуру. Серед них «Казки Покуття», які були видані у 1889 році.

Цей збірник повчальних казок відображає життя селян в другій половині 19 столітя. Також твір містить велику кількість маловживаних слів.

Прочитати книгу можна за посиланням.

Володимир Гнатюк, «Закарпатські народні казки»

9 травня 1871 року у селі Велеснів на Галичині (нині це – Монастириський район Тернопільської області) народився Володимир Гнатюк, в майбутньому – один із корифеїв української науки кінця XIX – початку XX століття, фольклорист, етнограф, перекладач, літературознавець і громадсько-культурний діяч. Він першим вивів українську фольклористику на європейський рівень. Гнатюк був обраний до складу етнографічного товариства у Празі, Відні, членом-кореспондентом Академії наук Російської імперії, потім – Академії наук УРСР. Заснована у 1918 році в Києві Українська Академія наук також обрала Володимира Гнатюка своїм дійсним членом, але за станом здоров’я він не зміг переїхати на постійну роботу до столиці України. Фольклорна спадщина Володимира Гнатюка налічує 58 томів етнографічних збірок, у яких містилися 8 622 коломийки, 1 348 народних оповідань з демонології, 412 легенд, 322 колядки, 319 зразків сороміцького фольклору. Також учений підготував рукопис «Словника українських закарпатських говорів» на 30 тисяч слів.

Впродовж 1895–1903 років Володимир Гнатюк здійснив декілька фольклорно-етнографічних експедицій у закарпатські землі, де зібрав матеріали, які лягли в основу шеститомника «Етнографічні матеріали з Угорської Руси», що містить 480 казок, із яких 148 – із території теперішньої Закарпатської області. Але тільки у 2001 році його записи побачили світ у видавництві «Карпати» у збірнику «Закарпатські народні казки».

Прочитати зібрані казки можна за посиланням.

Микола Левченко, «Казки та оповідання з Поділля в записах 1850-1860-х рр.»

Микола Левченко – український історик, етнограф та літературознавець. Народився в Києві, у 1903 році. Отримавши освіту працював бібліотекарем та займав посаду завідуючого друкарнею. Згодом працював секретарем академіка Агатангела Кримського, який з часом усиновив Левченка. У 1929 році Миколу Левченко заарештували у справі «Спілки визволення України». Ця справа викривала вигадану антирадянську організацію серед української наукової та церковної інтелігенції. Під час слідства, аби врятувати від арешту свого названого батька – Агатангела Кримського, Левченко визнав себе винним у надуманих звинуваченнях і був засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував у Беломорсько-Балтійського таборі в Карелії, там психічно захворів і в 1934 році був звільнений. Повернувшись до Києва, невдовзі покінчив життя самогубством.

За рік до свого арешту, у 1928 році Микола Левченко упорядкував книгу «Казки та оповідання з Поділля в записах 1850-1860-х рр.». Ця велика збірка виданих українських казок належить до найстаріших записів казкового фольклору, до тих часів, коли українських казок було видано ще зовсім небагато.

Прочитати книгу можна за посиланням.

Петро Лінтур, «Казки зелених гір», «Зачаровані казкою» та інші збірники казок Закарпаття

Народився Петро Лінтур 4 травня 1909 р. в селі Горонда Мукачівського району Закарпатської області. Книги казок, записаних Петром Лінтуром, склали золотий фонд нашої фольклористики. Вони виходили не лише українською, а й російською, чеською та німецькою мовами. Справжній «бум» на закарпатську казку у повоєнні роки відбувся великою мірою завдяки йому. Петрові вдалося зібрати понад тисячу сюжетів від 80 казкарів: лише в одному Горінчові Хустського району було записано 300 казок. Разом зі своїми студентами фольклорист провів цілий ряд експедицій, обстежив усі райони та області, знайшов чимало виконавців, зафіксував багато фольклорних жанрів: казки, балади, пісні, оповіді, історичні перекази та інше. Він особисто брав активну участь у комплексній етнографічній експедиції, яку в 1945–1946 роках проводила на Закарпатті Академія наук СРСР. Як справжній дослідник уважно вивчав життя казкарів, їхні біографії, репертуар, оточення.

Петро Лінтур також став укладачем таких збірок казок: «Закарпатські казки Андрія Калина» (1955), «Майстер Іванко» (1960), «Казки зелених гір» (1965), «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати» (1966), «Три золоті слова» (1968), «Дідо-всевідо» (1969). Збірник «Казки одного села» (1979) та антологія казкарів Закарпаття «Зачаровані казкою» (1984), які вийшли вже після смерті вченого.

Прочитати книгу можна за посиланням.

Збірники казок Лідії Дунаєвської

«Українські народні казки», «Семиліточка», «З живого джерела», «Золота книга казок»

Лідія Дунаєвська – українська фольклористка, педагогиня, літературознавиця, поетеса, перша завідувачка кафедр фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка – народилася 28 червня 1948 року у Вінницькій області. Потяг до знань успадкувала від своїх батьків: Франца Мартиновича і Софії Яківни Говорецьких, які були прибічниками освіченості та високої духовної культури. Протягом свого життя Лідія Дунаєвська велику увагу приділяла дослідженню історіографії українського фольклору, проблемам природи та специфіки українського фольклору, дослідженню регіональних особливостей українського фольклору, фольклорно-літературним взаємовпливам та комплексному дослідженню фольклорних жанрів. Серед основних об’єктів досліджень Дунаєвської — українські казки та народна проза. Збірку «З живого джерела» склали українські народні казки в записах, переказах та публікаціях таких українських письменників: М.Максимовича, М.Костомарова, Павла Чубинського, Івана Франка, Г.Барвінок та інших.

У передмові до книги Дунаєвська простежила історію звертання українських письменників до фольклору, розглянула наукові підходи збирання фольклору записувачами.

Прочитати книгу можна за посиланням.

Отже, українські народні казки — це яскравий скарб усної творчості, у якому переплелися фантазія, мудрість і гумор нашого народу. Вони передають уявлення про добро і зло, вчать цінувати працю, кмітливість і справедливість, а також зберігають багатство української мови та образів. Казки важливі не лише як розвага для дітей, а й як джерело культурної пам’яті та історичних уявлень, адже через них покоління передавали світогляд і традиції. А наші дослідники турботливо збирали та записували їх для нас, щоб вони не загубилися в плині часу.