Українські народні пісні – це справжній  скарб нашої культури, який має глибоке значення історії та смислове навантаження. Ці мелодії передають дивовижні  історії нашого народу, його традиції та спосіб життя. Вони відображають українську душу, відтворюють емоції та почуття, які супроводжують наш народ протягом багатьох століть.

Існує велика кількість українських народних пісень.

<Ми маємо надзвичайно розмаїтий репертуар народних пісень – вони ще і  розподіляються за різними жанрами та тематикою. Є пісні про любов та романтику, пісні про природу та сільське життя, а також пісні, які відображають національну гордість та патріотизм. Багато українських народних пісень мають за собою цікаві історії та легенди. І звісно протягом століть українську пісню збирали та досліджували.

Отже, джерела та дослідники українських народних пісень:

Михайло Максимович. «Малоросійські пісні, видані Михайлом Максимовичем» 1827 рік

15 вересня 1804 року на Згарському хуторі Тимківщина (нині Черкаська область) народився Михайло Максимович – визначний український вчений-енциклопедист, ботанік, зоолог, натураліст, історик, археолог, етнограф, фольклорист, філолог. Ще у віці 18 років, отримавши диплом кандидата ботаніки, Максимович цікавився українською словесністю, досліджував фольклор. У 1827 році  побачила світ його праця «Малороссийские песни», яка привернула увагу до самобутньої фольклорної спадщини українців. Росія тоді толерувала такі фольклористичні дослідження, оскільки, на фоні піднесення польських національних рухів, їй важливо було показати, що українці – це народ, який відрізняється від поляків, а тому вони не можуть претендувати на ці території. Український світ все більше захоплює Максимовича. У 1934 році вийшла його фольклорна збірка «Украинские народные песни», а також новаторська студія «Голоса украинских песен». Згодом Максимович пожертвує блискучою кар’єрою академічного ботаніка і прийме пропозицію взяти на себе обов’язки з управління новоствореним університетом Святого Володимира у Києві, ставши його ректором. На час обрання у жовтні 1934 року йому було лише 30 – він став наймолодшим ректором університету тогочасної Європи.

Його праця «Малоросійські пісні, видані Михайлом Максимовичем» включає 127 пісень історичного, побутового, образового характеру з коментарями упорядника.

Ознайомитися з працею можна за посиланням.

Антон Коціпінський. «Пісні, думки і шумки руського народу на Подолі, Україні і в Малоросії»  1861 рік.

Антон Коціпінський – український і польський композитор, етнограф і педагог. Народився у 1816 року в селі Андрихув поблизу Кракова (Польща) в родині музиканта. Згодом навчався у Львові.

У 1845 році переїхав на Буковину, а у 1846-му — до Кам’янця-Подільського, де разом із братом писав музику. В ці роки керував місцевим музичним магазином. Збирав подільський пісенний фольклор, обробляв найкращі мелодії для голосу з фортепіано і для хору та активно пропагував українські пісні в концертах.

В останній третині 1840-х років Антон Коціпінський працював у Києві, де продовжував музичну діяльність, але в травні 1849-го за зберігання у домі заборонених віршів Юліуша Словацького його було вислано губернською владою із міста як неблагонадійного. 1855-го Антон повернувся до Києва і на базі своїх нотних книгарень відкрив на Хрещатику новий музичний магазин.

Антон Коціпінський грав на кількох інструментах, зокрема фісгармонії, з успіхом виступав на численних концертах. Щочетверга у своєму магазині він влаштовував музичні вечори.

Визначною подією стало видання його збірки, що складалася зі 100 пісень, «Пісні, думки і шумки руського народу на Поділлі, Україні і в Малоросії» (1862). Серед них найвідоміші – «Ой на горі та женці жнуть», «Ой місяцю, місяченьку», «Віють вітри» (на слова Івана Котляревського) та інші.

Ознайомитися з працею можна за посиланням.

Іван Франко.  “Студії над українськими народними піснями”

27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської області) народився знаменитий поет, письменник, філософ, політик і громадський діяч Іван Якович Франко. Саме йому судилося стати першим професійним українським політиком: першим головою першої української політичної партії – «русько-української радикальної партії». Франко мав колосальну пам’ять – знав 14 європейських мов, знав напам’ять усього «Кобзаря». Перекладав на українську в тому числі з давньої вавилонської, давньоарабської, давньогрецької, східних мов.

За 40 років активного творчого життя написав понад 6 000 творів загальним обсягом понад 100 томів. Кожних два дні з-під його пера виходив новий твір. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами було видано понад 220 видань, зокрема, понад 60 збірок.

Сорок третій том зібрання творів Івана Франка містить фольклористичні та літературно-критичні праці. До тому, який містить 598 сторінок,  увійшли студії над українськими народними піснями – “Хмельниччина (думи, пісні та вірші)”, “Жарт непотребний”, “Козак Плахта”, “Пісня про правду і неправду”.

Ознайомитися з працею можна за посиланням.

Філарет Колесса. «Мелодії українських народних дум» та «Народні пісні з Галицької Лемківщини»  1913 рік

17 липня 1871 року в селі Татарське (нині Піщане) на Львівщині народився відомий український музикознавець, композитор, фольклорист Філарет Колесса. У 1892 році Філарет вступає на  філософський факультет Львівського університету. Після його закінчення понад 30 років викладає у гімназіях Стрия, Самбора, Львова, поєднуючи педагогічну працю з наукою. Ще під час навчання в гімназії захоплюється збиранням та дослідженням фольклору, публікуючи свої записи в часописі «Народ» за 1890 рік. На той час він знайомиться з роботами Миколи Лисенка в цьому напрямку і в 1896 році наважується надіслати свої обробки українських пісень, щедрівок. Отримавши схвальну оцінку, ще більше утверджується в необхідності композиторської роботи в цьому напрямку.

Поступово композиторський інтерес до фольклору переріс у суто науковий. Від 1902 року як музичний етнограф Філарет здійснив низку фольклорних експедицій на окраїнні українські землі (Бойківщину, Лемківщину, Закарпаття, Полісся), виступаючи і як транскриптор (поклавши на папір кількасот народних вокальних та інструментальних мелодій) та редактор, укладач численних класичних народно-музичних збірників. На запрошення Климента Квітки та Лесі Українки, яка профінансувала цю експедицію, здійснив у 1908 році поїздку на Полтавщину для запису на фонографічні валики українських народних дум. Поклавши записане на папір, уклав у двотомник «Мелодії українських народних дум». Це було перше наукове нотування дум, записаних на фонограф. Через надзвичайну точність транскрипції, опис виконавців і інструментів, видання було  визнане та високо оцінено європейською академією

Пізніше Колесса записував на Лемківщині пісенний матеріал, який згодом склав основу видання «Народні пісні з Галицької Лемківщини. Тексти і мелодії» . Видання було опубліковано у 1929 році у Львові як подвійний 39-40 том «Етнографічного збірника». Зібрання нараховує  820 мелодій – обрядові, балади, жартівливі, емігрантські пісні. Й донині це видання вважають найповнішим  виданням лемківського фольклору.

Ознайомитися з працею можна за посиланням.

Климент Квітка. «Українські народні мелодії» та “До питання про походження народної музики” . (1920-1930 роки)

4 лютого 1880 року  – на Сумщині народився Климент Квітка, правник за фахом, етнограф, музикознавець, дослідник поліського фольклору. Він зібрав і систематизував понад 6 тисяч українських, білоруських, російських народних пісень, записав на фонографі голоси Івана Франка, Лесі Українки, кобзаря Гната Гончаренка й інших українських митців. З юних років захопився збиранням народного фольклору. Восени 1898 року, ще першокурсником, познайомився на літературному вечорі в університеті із Лесею Українкою, яка запропонувала занотувати народні пісні, які знала – перші записи з Лесиного голосу Климент зробив ще тоді. Згодом Квітка написав багато наукових праць з історії та теорії музичного фольклору, музичних інструментів, створив низку навчальних і методичних посібників.

Збірник “Українські народні мелодії” Климента Квітки був виданий у 1922 році і давно став бібліографічною рідкістю. Він охоплює майже всю Україну — від Холмщини до Воронежчини. Збірник “Українські народні мелодії”  вважа­єть­­ся верши­ною його етно­гра­фіч­ного шляху –  з 743 по­­даних у збірнику мело­дій вче­ний сам запи­сав 685. Це останнє і найбільше видання доби слухових записів. Щоправда  Квіт­ка пла­ну­­вав його видати з влас­ними тео­ре­тич­ними роз­від­ками, ана­лі­тич­­ни­ми мате­ріа­­ла­ми, комен­­та­ря­ми. Але дер­жав­на монопо­лі­зація видав­ничої спра­ви позба­вила Етно­гра­­фіч­ну секцію Україн­ського науко­во­го това­риства в Києві коштів. Спад­щина видат­но­го вченого-фолькло­рис­та зали­ша­ється значу­щою та зба­­гачує нашу науку цією 100‑річ­ною визнач­ною пам’ят­кою націо­наль­­ної і світо­вої культури.

“До питання про походження народної музики” – це теоретична праця, де Кліментій Квітка розглядає еволюцію музичного фольклору. Він порівнює слов’янські й неслов’янські музичні традиції та підіймає питання впливів, архетипів і закономірностей розвитку мелодики.

Ознайомитися з працею можна за посиланнями: перша частина, друга частина.

Микола Лисенко. «Збірник українських пісень» (1868 рік)

22 березня 1842 року,  у селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії у дворянській родині народився Микола Лисенко – знаменитий український композитор, піаніст, хоровий диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.

Перший музичний твір Микола Лисенко написав у дев’ять років. Це була популярна в той час полька. А загалом творча спадщина Миколи Лисенка вражає. Він – автор 10 опер на українські теми (найвідоміші – «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда»), 120 камерно-вокальних творів, 40 хорових творів, серед них чотири кантати для солістів, хору та симфонічного оркестру, симфонічні твори, камерно-інструментальні, з них – 60 фортепіанних. За життя Микола Віталійович записав понад 1500 українських народних пісень та виконав понад 500 опрацювань пісень – або для голосу з фортепіано, або для хору.

Його видання “Збірник український пісень” було видано у 1868 році. Воно складається 40 українських пісень, що покладені на ноти для гри на фортепіано. Особливістю збірки вважають ретельний етнографічний підхід автора. Матеріали цієї книги були зібрані особисто композитором та дослідником народної музики України Миколою Лисенком.

Ознайомитися з працею можна за посиланням.

Володимир Гошовський. “Украинские песни Закарпатья” (1968 рік)

Народився Володимир Гошовський 25 вересня 1922 р. в Ужгороді на Закарпатті. У Празькому  Карловому  університеті вивчав  слов’янську філологію й етнографію, семіологію, порівняльне мовознавство. Також його цікавили європейські мови та лекції з музикології.  Протягом усього життя систематично записував народні пісні. Спочатку — в Ужгороді від селян (учасників фольклорних ансамблів), а надалі — по всьому Закарпаттю та за його межами. Протягом першого десятиліття збирацької діяльності записав понад 1600 пісень із 60 сіл Закарпаття і ще декілька сотень — в інших 15 селах із сусідніх областей карпатського регіону. Учений працював над створенням комплексного каталогу українських народних пісень. У 1964 р. в журналі «Советская музыка» Гошовський опублікував статтю «Фольклор и кибернетика». Її практичне значення полягало у розширенні методу аналізу народних пісень на основі принципів лінгвістики та кібернетики.

Важливою подією цього періоду став вихід у світ фундаментальної антології – монографії «Украинские песни Закарпатья» (Москва, 1968).  Тут зафіксовано понад 400 народних музичних творів. Праця базується на фольклорних експедиціях автора і містить не лише тексти пісень, а й ноти та коментарі, що дозволяють дослідникам глибше зрозуміти мелодійно-ритмічні особливості регіонального фольклору. При цьому Володимиру Гошовському першому за роки радянської влади вдалося відтворити особливості місцевої вимови, уникнути олітературень, відродити традиції запису закарпатських пісень першої половини ХХ століття.

Михайло Драгоманов, Володимир Антонович. «Историческія пѣсни малорусскаго народа». Роки видання: 1874 (т. 1), 1875 (т. 2).

18 вересня 1841 року в місті Гадячі на Полтавщині народився Михайло Драгоманов, історик, фольклорист, публіцист, громадський діяч. Його сестра – письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки. Драгоманов вважав, що головною причиною тієї хвороби, котра під’їдає всі зусилля українського народу, є відсутність незалежності. Як взірець Драгоманов часто згадував федеративні США та Швейцарію, де основою є громадське й місцеве самоврядування та гарантія природних прав і свобод людини. Через так звану  політичну неблагонадійність Драгоманов  був змушений емігрувати до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції

18 січня 1834 року  – у містечку Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії (нині це територія Вінницької області) народився Володимир Антонович, історик, археолог, етнограф. Антонович першим виступив із концепцією споконвічності української самобутності. Він доводив, що українці є окремим, самодостатнім народом, а не «південною гілкою єдиного руського народу». І саме Антонович увів у науковий обіг термін «Україна-Русь». Також він був організатором  археологічних з’їздів в Україні. Його вважали мозковим центром, інтелектуальним мотором українського руху.

«Историческія пѣсни малорусскаго народа» — це перше науково-критичне видання українських історичних пісень. Воно включає не лише тексти, а й детальні історичні коментарі, джерелознавчий аналіз і бібліографію. Саме ця праця заклала основи історико-фольклористичних досліджень в Україні. В цій збірці зібрані переважно українські народні історичні пісні, присвячені таким етапам історії України, як Княжа доба, Козацька доба, боротьба з татарами та турками й ін. В даній збірці, поняття “історична пісня” сприймається дещо ширше, ніж раніше, а саме, під історичними піснями маються на увазі усі пісні, у яких відобразилися зміни суспільного устрою.

Ознайомитися з працею можна за посиланнями: перший том, другий том.

Софія Грица  “ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ. Том 1. Від найдавніших часів до XVIII століття. Книга 1. Народна музика”  (2016 рік)

5 грудня 1932 року у Львові народилася Софія Грица – відома у світі фольклористка, музикологиня, культурологиня, славістка, етномузикологиня, докторка мистецтвознавства. Софія мала освічених і розумних батьків, які сприяли і підтримували свідомі захоплення юної галичанки, особливо в царині музики.Українська народна пісня полонила львівську, а від 1950-х років – київську вчену. Впродовж свого життя Софія Грица чимало здійснила у сфері дослідження історії словесного і музичного фольклору, музикології та славістики. Понад 400 наукових праць, низка монографій, серед них «Ф. М. Колесса», «Мелос української епіки», «Фольклор у просторі і часі», «Українська фольклористика ХІХ – початку. ХХ століття», монографія «Леся Дичко в житті і творчості» та інші, також упорядкування і публікація трьох томів праць академіка Філарета Колесси, статті до енциклопедій, до «Історії української музики.

“Історія української музики” була видана у 2016 році . В книзі висвітлено історію української музики від витоків до кінця ХVІІІ століття.  Жанри вокальної та інструментальної народної музики, що сформувалися на українських етнічних територіях (приурочені обрядові, епічні, ліро-епічні,  ліричні, побутові пісні тощо), розглядаються як за виданнями, здійсненими до 1991 року, так і на основі експедиційних даних і наукових досягнень вітчизняних етномузикологів кінця ХХ – початку ХХІ ст. – доби державної незалежності України.

Ознайомитися з працею можна за посиланням.

Сучасні електронні збірники:

Актуальними є й нові проєкти, які досліджують та зберігають  народні пісні, які з’являлися і продовжують з’являтися завдяки ентузіазму фольклористів та діячів культури.

Це, зокрема проєкт «Поліфонія», силами якого були записані в цифровому форматі понад дві тисячі пісень. За допомогою найсучаснішої техніки фольклористи фіксують пісенну спадщину й через інтернет-сайт презентують її усім зацікавленим: від музикантів-ентузіастів до науковців. Сайт polyphonyproject.com є справжнім онлайновим архівом музичного фольклору,  усі пісні – каталогізовані, мають докладний опис, вказані фольклористи, які їх записали. Слова, музика, голоси – у вільному доступі для всіх.

Цифровий архів фольклору Слобожанщини та Полтавщини – це інтернет-домівка автентичного музичного фольклору східних регіонів України.В основу цифрового архіву покладений фонд етнографічних записів Обласного організаційно-методичного центру культури і мистецтва (м. Харків), накопичений за більш ніж 30-річну експедиційну діяльність фахівців центру, та приватні збірки харківських збирачів-фольклористів. На сайті https://folklore.kh.ua/  представлені найкращі зразки традиційної музики: колядки, щедрівки, чумацькі пісні, веснянки, козацькі пісні, колискові. Всі матеріали створені задля збереження та популяризації нематеріальної культурної східних регіонів України.

Фольклорний гурт “Божичі” зібрав  унікальний відеоархів фольклорних експедицій. Три роки музиканти працювали над   над оцифруванням унікального відеоархіву фольклорно-етнографічних експедицій, що проводилися з 1997 по 2018 рік. Ідея зберегти унікальні матеріали для нащадків стала особливо актуальною з початком повномасштабної війни. На каналі гурту в You Tube можна подивитися близько 600 відео з окупованих та прифронтових районів семи областей України.

Унікальний, повномасштабний архів “Народні пісні України”.  Проєкт ініційовано Марічкою Марчик – канадсько-українською співачкою, солісткою гуртів “Balaklava Blues” та “Lemon bucket Orkestra”, етномузикологинею за освітою.  Створено за підтримки українсько-канадського дослідчо-документаційного центру та української діаспори Канади.

Сайт folk-ukraine.com   – результат майже річної роботи Марічки Марчик та команди провідних етномузикологів та фольклористів України і сам по собі є витвором мистецтва. Архів має унікальний вигляд – складається з 28 анімованих авторських арт колажів, сторених художницею Юлією  Табенською у співпраці з Марічкою та групою українських дизайнерів. Анімував колажі Андрій Івануса.

На сайті представлена народна пісенна традиція 14 етнографічних регіонів, включно з Кримом. Кожний регіон репрезентовано десятьма жанрами.

Таким чином, українська народна пісня – це не лише невід’ємна частина культурної спадщини, а й жива пам’ять народу, яка передається від покоління до покоління. Завдяки праці дослідників і фольклористів минулих століть, а також сучасним цифровим архівам і проєктам, ми маємо змогу зберегти й популяризувати цей безцінний скарб. Українські пісні продовжують звучати і сьогодні – у концертах, на святах, у побуті, у нових інтерпретаціях музикантів, але завжди зберігаючи свою автентичність і силу. Вони є свідченням нашої ідентичності, духовної глибини та невмирущості української культури.