Українські обряди та традиції – це живий код нашого народу, скарбниця культурної пам’яті та духовності. Вони споконвіку супроводжували українців у повсякденному житті, на святах і в переломні моменти долі, формували світогляд і передавалися як безцінний спадок від дідів-прадідів.
Значення обрядів і звичаїв для української культури важко переоцінити: це і народний календар, вплетений у коло пір року, і родинні церемонії життєвого циклу (народини, весілля, похорон), і повсякденні побутові звички, що цементують ідентичність. Але хто ж збирав та зписував їх?
Микола Маркевич «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян : Извлечено из нынешнего народнаго быта». Київ, 1860
Микола Андрійович Маркевич народився 7 лютого 1804 року в селі Дунаєць. Маркевич увійшов в історію як автор першої наукової історії України («История Малороссии», 5 томів, 1842–43), а також як один із перших збирачів фольклору (ще 1827 р. він записував думи для свого друга Тараса Шевченка). Він мріяв створити енциклопедію українського життя – протягом десяти років уклав близько 100 тисяч статей для великого словника, розклавши їх по 30 зошитах. На жаль, цей грандіозний задум залишився незавершеним. Проте Маркевич підготував і видав кілька праць з етнографії, найвідоміша з яких – «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» (Київ, 1860).
В цій книжці – одному з перших етнографічних нарисів про повсякденну культуру українців – описано родинні звичаї (від народження дитини до похорону), народні повір’я, а також традиційну кухню і напої. Маркевич із любов’ю фіксує народні рецепти борщу, кулешу, узвару; пояснює символіку обрядових страв і застіль (напр., весільного короваю чи поминальної куті).
Прочитати книгу можна за посиланням.
Михайло Максимович «Дні та місяці українського селянина»
Михайло Олександрович Максимович народився 15 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина. Він – універсальний учений, природознавець, історик, фольклорист; перший ректор Київського університету. Ще замолоду Максимович захопився народною піснею: у 1827 році 23-річний учений видав у Москві першу в історії українську пісенну збірку – «Малороссійскіе пѣсни». До неї увійшли народні пісні з нотами та велика наукова передмова автора. Ця праця стала епохальною – саме з її появою народилась українська фольклористика як наука. Згодом Максимович продовжив публікувати фольклорні збірники (1834, 1849), аналізував і порівнював українські звичаї з індоєвропейськими (заклавши основи порівняльної міфології). На схилі життя він написав цикл етнографічних нарисів «Дни и месяцы украинского селянина» (опубл. 1856, укр. переклад – 1857).
Ознайомитися з працею можна за посиланням.
Павло Чубинський «Праці етнографічно-статистичної експедиції в західно-руський край»
Павло Платонович Чубинський народився 27 січня 1839 року у Борисполі. Він був етнографом, фольклористом, громадським діячем, а більшості з вас він відомий як автор слів до гімну України.
Однією з його робіт є дослідження «Праці етнографічно-статистичної експедиції в західно-руський край». Чубинський проводив його у 1869–1870-х роках на території сучасної України, що тоді входила до складу Російської імперії. Робота охопила надзвичайно широку тематику: обрядові пісні, казки, легенди, повір’я, прикмети, говірки, звичаї тощо.[/vc_message]
Усього було написано та укладено 7 томів, у яких близько 4000 сторінок у повному зібранні. Розділи тематично поділені за регіонами і жанрами (обрядові пісні, вірування, звичаї, народна медицина тощо). Було зібрано близько 4000 обрядових пісень, понад 300 казок, повір’я, забобони, міфологічні уявлення, лінгвістичний матеріал українських говірок.
Ознайомитися з працею можна за посиланням.
Нарис Федора Вовка «Шлюбний ритуал та обряди на Україні», 1891 рік
Федір (Хведір) Кіндратович Вовк народився 17 березня 1847 року на Полтавщині, навчався у Київському університеті. Через утиски царської влади тривалий час перебував за кордоном (у Франції), де здобув науковий ступінь доктора природничих наук Сорбонни. Федір поєднував польові етнографічні дослідження з антропологічним підходом. Особливу увагу він приділяв родинній обрядовості.
Його праця «Шлюбний ритуал та обряди на Україні» (1891) стала першою ґрунтовною науковою розвідкою про українське весілля. Вовк детально розібрав усі етапи традиційного весілля як єдиного ритуального комплексу – від сватання, викупу, випікання короваю до комори та післявесільних звичаїв. Дослідник порівняв українські обряди з весільними звичаями інших народів і простежив, як локальні особливості вписуються в загальну структуру обряду.
Ознайомитися з працею можна за посиланням.
Володимир Шухевич «Гуцульщина»
Володимир Осипович Шухевич народився 15 березня 1849 року в селі Тишківці – галицький етнограф, педагог, громадський діяч, дійсний член НТШ (Наукового товариства ім. Шевченка). Багато років досліджував життя гуцулів – горян Карпат. Головною працею Шухевича стала фундаментальна п’ятитомна монографія «Гуцульщина» (1897–1908), присвячена матеріальній і духовній культурі гуцулів. Дослідник детально описав традиційний одяг, житло, промисли, вірування та обрядовість цього самобутнього народу.
Зокрема, томи III–IV «Гуцульщини» (1902, 1904) містять вичерпний опис весільного та поховального обрядів гуцулів, календарних свят і магічних практик. Жоден дослідник до Шухевича не подавав настільки всебічного й детального образу культури гуцулів. Праця Шухевича й донині вважається найповнішим етнографічним дослідженням Гуцульщини.
Ознайомитися з працею можна за посиланням.
Сумцов Микола Федорович, «Хлеб в обрядах и песнях» Харків, 1885; «О свадебных обрядах, преимущественно русских» Харків, 1881
Микола Федорович народився 18 квітня 1854 – харківський етнограф і фольклорист, професор Харківського університету. Народився у сім’ї з козацьким корінням, що зумовило його широкі культурні горизонти. Сумцов залишив після себе понад 800 праць з етнографії, фольклору, літературознавства. Він одним із перших почав науково досліджувати символіку народних обрядів, предметну культуру, народну кухню. Його найвідоміша монографія – «Хлеб в обрядах и песнях» (1885) – присвячена сакральному значенню хліба у традиційній культурі.
Сумцов показує, як хліб супроводжує людину в усіх переломних моментах життя: народження (коровай на родини), весілля (каравай, шишки, коровайні пісні), похорон (поминальний хліб), а також у календарних святах (дідух, паска тощо). Книга побудована на багатому фольклорному матеріалі – піснях, замовляннях, прислів’ях – і стала класикою світової фольклористики. Інша важлива праця – «О свадебных обрядах, преимущественно русских» (1881), де Сумцов порівняв весільні звичаї різних народів Російської імперії (великоросів, малоросів, білорусів та ін.).
Хоч книга написана російською і про «російські» обряди, в ній дуже багато паралелей з українського весілля, адже автор використав і слобожанські, і поліські матеріали. Описано структуру весілля, значення головних ритуалів – сватання, випікання та ділення короваю, розплітання коси молодої, садження на посад, нарядження вінка тощо.
Ознайомитися з працею можна за посиланнями: «Хлеб в обрядах и песнях», «О свадебных обрядах, преимущественно русских».
Михайло Сергійович Грушевський «Постриження й инші обряди, відправлювані над дітьми й підлітками. Первісне громадянство та його пережитки на Україні»
Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866 – найвизначніший український історик першої половини XX ст., голова Центральної Ради, академік. Менш відомо, що він також займався етнологією та фольклором. Народився в місті Холм (нині Польща) в родині священника, навчався у Києві. Як історик, Грушевський розглядав історію народу широко – включно з народною культурою та звичаями. У 1920-ті роки, очоливши історичні установи в радянській Україні, він ініціював фундаментальні дослідження з народознавства.
Зокрема, під його редакцією виходив збірник «Первісне громадянство та його пережитки на Україні». Для першого випуску цього видання Грушевський особисто написав статтю «Постриження й інші обряди, відправлювані над дітьми й підлітками» (1926). У ній дослідник узагальнив традиційні обряди, що супроводжують перехід дитини до нового вікового стану: постриження (перша стрижка волосся у хлопчика), посадження на коня, проводи в підлітки, перший вихід у поле тощо. Грушевський показав, що ці звичаї – відгомін древніх ініціацій, пов’язаних із наданням дитині соціального статусу.
Ознайомитися з працею можна за посиланням.
Володимир Гнатюк «Похоронні звичаї й обряди»
Володимир Миколайович Гнатюк народився 9 травня 1871 – визначний український фольклорист і етнограф, член НТШ та академік ВУАН. Народився у селі Велеснів на Тернопільщині. Ще студентом він захопився збиранням народної творчості – записував пісні, казки, легенди по селах Галичини, Буковини, Закарпаття.
Гнатюк був багаторічним секретарем НТШ у Львові та фактичним керівником етнографічної комісії: залучив сотні кореспондентів-збирачів фольклору, упорядковував та публікував їхні матеріали в серійних виданнях. Одне з найважливіших досягнень Гнатюка – упорядкування великого збірника «Похоронні звичаї й обряди» (Львів, 1912). У ньому систематизовано описано поховальний обряд українців: від підготовки до похорону і поминальних трапез до зразків голосінь (похоронних плачів) та символіки смерті.
Ознайомитися з працею можна за посиланням.
Агатангел Кримський «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного»
Агатангел Юхимович Кримський народився 15 січня 1871 – геніальний український сходознавець і поліглот, один із фундаторів Української Академії Наук. Хоча основний фах Кримського – орієнталістика, він також залишив вагомий внесок в українську етнографію. Народився у місті Володимир-Волинський, більшу частину життя провів у Києві, очолював Інститут української наукової мови ВУАН. Паралельно з лінгвістичними дослідженнями Кримський багато років збирав етнографічно-діалектологічні матеріали про Звенигородщину – рідну землю Тараса Шевченка, де пройшло його власне дитинство.
На основі цих матеріалів він підготував величезну працю «Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного». У цій праці зібрано докладний опис народного побуту, звичаїв, обрядів календарного циклу, народних знань і говірки Звенигородського повіту початку XX ст. Фактично, Кримський створив цілісний «портрет» української глибинки свого часу – з піснями, казками, прислів’ями, говірковими особливостями.
Ознайомитися з працею можна за посиланням.
Свєнціцький Іларіон, «Похоронні голосіння»
Іларіон Семенович Свєнціцький народився 7 квітня 1876 – галицький мовознавець, музеєзнавець, етнограф. Багаторічний директор Національного музею у Львові (1905–1952), доктор філософії Віденського університету. Народився у місті Буськ на Львівщині. Свєнціцький усе життя збирав і публікував пам’ятки усної народної творчості, дбав про збереження матеріальної культури (під його керівництвом етнографічна колекція музею ім. Дідушицьких стала однією з найбагатших). Одним із найцінніших внесків Свєнціцького є публікація великого корпусу українських похоронних голосінь (плачів).
Разом із Володимиром Гнатюком він підготував збірник «Похоронні голосіння» (виданий у Львові 1912 р. в Етнографічному збірнику, т. 34). Свєнціцький упорядкував тексти голосінь, записані в різних регіонах Галичини і Наддніпрянщини, забезпечив їх науковим коментарем і класифікацією. Усього в збірнику вміщено понад 300 текстів – від коротких вигуків до розгорнутих імпровізованих пісень-оплакувань, які виконували жінки над покійником. Це видання вперше познайомило науковий світ із багатством української традиції голосіння, показало її зв’язок із прадавніми поховальними культурами.
Ознайомитися з працею можна за посиланням.
Степан Іванович Килимник, «Колодка-Колодій (Український стародавній звичай)»
Степан Килимник народився 24 грудня 1891 – український етнограф діаспори (Канада). Народився у Центральній Україні, був педагогом, після Другої світової війни емігрував. Килимник відомий насамперед як автор багатотомного огляду народного календаря та обрядового життя «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні». Ця праця (6 томів, видані у Вінніпезі, 1955–1966) охоплює всі цикли традиційних свят – від зимових (Різдво, Водохреще) до літніх і осінніх – з багатющим ілюстративним матеріалом (пісні, обряди, прикмети, історичні довідки).
Окремі розділи присвячено родинному циклу (весіллям, похоронам). Для широкого загалу Килимник також видавав брошури на окремі теми. Одна з таких – «Колодка-Колодій (Український стародавній звичай)» (Вінніпег, 1962). У цій невеликій книзі пояснюється старовинний обряд «Колодія» (Масниці): звичай «колодкувати» – символічно прив’язувати колодку парубкам та дівчатам, що не одружилися до Масниці. Килимник наводить веселі приповідки й пісеньки колодчаного тижня, описує «волочення колодки» по селу, гостювання на Колодку, обряд «опрощення» і зняття колодки. Він наголошує на глибокому соціальному змісті цього звичаю – стимулювати молодих до створення сім’ї.
Ознайомитися з працею можна за посиланням.
Савченко Федір Якович «Родини, хрестини, похрестини” (невидана запись 1854 р. Опанаса Марковича). Первісне громадянство та його пережитки на Україні»
Федір Савченко народився 2 лютого 1892 – історик культури, етнограф доби Української Народної Республіки та 1920-х років. Народився на Чернігівщині, викладав у вишах, згодом працював у Етнографічній комісії ВУАН (Всеукраїнська академія наук) у Києві. Савченко публікував цінні пам’ятки народної культури, віднайдені в архівах. Одна з них – рукопис Опанаса Марковича 1854 року, що докладно описував народні звичаї навколо народження дитини на Полтавщині.
Федір Савченко підготував цей матеріал до друку і випустив окремою брошурою «Родини, хрестини, похрестини» (1928), опублікувавши невиданий досі запис 1854 р. О. Марковича. У цій праці подано багатий фактаж: традиції поведінки породіллі, баби-повитухи, обряди першої купелі немовляти, наречения імені, пострижини, “похрестини” (відвідини родин) та численні пов’язані повір’я. По суті, Савченко увів до наукового обігу першоджерело середини XIX ст., яке інакше було б втрачене для науки.
Кость Олександрович Копержинський, «Обжинки: обряди збору врожаю у слов’янських народів нової доби розвитку. Первісне громадянство та його пережитки на Україні»
Кость Копержинський народився 4 листопада 1894 – український етнолог та літературознавець межі XIX–XX ст., дослідник прадавніх пластів культури. Народився на Поділлі (с. Глібів, тепер Хмельниччина). Працював у наукових установах Одеси і Києва. У 1920-ті роки Копержинський публікував праці в серії збірників «Первісне громадянство та його пережитки на Україні».
Зокрема, його книга «Обжинки: обряди збору врожаю у слов’янських народів нової доби розвитку» (Одеса, 1926) стала цінним порівняльним дослідженням жниварських обрядів. На основі письмових джерел та польових матеріалів автор простежив, як святкували завершення жнив у різних слов’янських країнах, і які архаїчні мотиви збереглися в українських «обжинках». Окрім того, Копержинський цікавився найдавнішими етапами розвитку обрядовості. Його стаття «До системи понять часу у слов’ян» (1928) аналізувала пракорені календарних уявлень.
Ознайомитися з працею можна за посиланням.
Гнат Танцюра, «Весілля в селі Зятківцях»
Гнат Трохимович Танцюра – український фольклорист із Поділля, сільський учитель і невтомний польовий збирач. Народився і більшість життя прожив у селі Зятківці на Вінниччині; записав тисячі зразків усної традиції свого краю. Серед його відкриттів – легендарна народна співачка Явдоха Зуїха, від якої Танцюра занотував 1008 пісень, десятки казок, прислів’їв і приказок. Це ім’я і досі звучить як символ безмежної пам’яті «носія традиції», а записи Танцюри стали класикою для етномузикологів.
Кульмінацією багаторічних записів Танцюри стала велика монографія «Весілля в селі Зятківцях» — докладний етнографічний портрет подільського весілля у всіх його фазах: від сватання і заручин до «посаду», короваю, «комори» та післявесільних звичаїв. У книзі подано повні тексти весільних пісень, примовки, діалоги учасників, описи атрибутів (вінок, гільце, хустка), а також локальні назви дій і ролей. Завдяки цьому читач отримує не фрагменти, а цілісний ритуальний сценарій із живою мовою виконавців – рідкісний випадок для публікацій XX століття.
Ознайомитися з працею “Пісні Явдохи Зуїхи” можна за посиланням.
Олекса Іванович Воропай, двотомний етнографічний нарис «Звичаї нашого народу»
Олекса Воропай народився 10 жовтня 1913 – український етнограф і публіцист, що після Другої світової війни опинився в еміграції (Великобританія). Народився в Одесі. Воропай поставив собі за мету популярно й з любов’ю описати традиційний уклад українців для читачів, відірваних війною від Батьківщини. У 1950-х рр. він зібрав і видав двотомник «Звичаї нашого народу» – одну з найвідоміших праць української діаспори про народні звичаї.
Перший том (1958) присвячено календарним святам та обрядам річного циклу, другий – родинній обрядовості (народини, весілля тощо). Цю працю, видану українською мовою в Мюнхені 1958 року, називають справжньою «скарбницею» знань про народний календар[17]. Воропай подає народні прикмети, пісні, молитви й детально пояснює символіку обрядових дій – від Різдвяної куті чи дідуха до великодніх писанок і купальського вогнища.
Ознайомитися з працею можна за посиланням.
Книга «Дідух» Василя Скуратівського — одне з найбільш повних зібрань календарних свят українського народу
Василь Скуратівський – народознавець, письменник, журналіст, один із найвідоміших популяризаторів українських традицій кінця 20 ст. Народився на Житомирщині, не мав академічного звання, проте його книжки здобули величезну любов читачів. Перша велика праця Скуратівського – «Берегиня» (1987) – була однією з перших народознавчих книг, виданих у радянській Україні, і фактично започаткувала «етнографічний бум» 1990-х.
В наступні роки він випустив серію яскраво написаних книжок: «Погостини», «Дідух», «Святвечір», «Місяцелік» тощо, де живою мовою розповів про традиційні свята й обряди. Найбільш повною з них є книга «Дідух: Свята українського народу» (1995) – своєрідний народний календар. У ній автор послідовно, місяць за місяцем, пояснює походження й обрядовий зміст усіх народних свят року – від Різдва і Водохреща до обжинків, Покрови й Калити. Описані і забуті на той час звичаї (наприклад, русалії, говомини), і поширені обряди, що побутують досі.
Ознайомитися з працею можна за посиланням.
Все це – ознаки того, що обрядова спадщина не музейний експонат, а живий організм, який еволюціонує. Науковці продовжують документувати й аналізувати, а громада – творчо практикувати. Так, десь щедрівку вже можуть співати під гітару на міській сцені, або весільний обряд “комори” перетворюють на символічний жарт на сучасному весіллі – і це теж спосіб життя традиції. Головне, що все більше українців усвідомлюють: у наших звичаях – наша сила і унікальність. Українські обряди та традиції, пройшовши крізь віки переслідувань і забуття, сьогодні переживають своє відродження. А сучасні технології дозволяють донести ці знання до кожного зацікавленого.
